ПОРТФОЛІО МЕТОДИСТА: Досвід шкільних бібліотекарів

Каховський навчально – виховний комплекс

«Гімназія – спеціалізована школа І ступеня

з поглибленим вивченням іноземних мов»

ПО СЛІДАХ ЇЇ СКОШЕНИХ КРОКІВ

Бібліоperformance

до ювілею й річниці загибелі

ОЛЕНИ ТЕЛІГИ

Кириченко О.В., учитель української мови і літератури

Стрельчук С.І., завідувач бібліотеки

Вступне слово вчителя / бібліотекаря: У суспільну свідомість повернуте ім¢я визначної діячки українського національно-визвольного руху, блискучої поетки, пристрасної публіцистки, для якої слова “життя” і “боротьба” були синонімами, а мученицька смерть – доказом нерозривності Слова і Чину. Це ім¢я Олени Теліги. Ще зовсім недавно воно було маловідоме широкому загалові, а сьогодні її творчість посідає вагоме місце в історії української літератури. Пропонуємо вам доторкнутися до маловідомих сторінок життя і творчості цієї видатної поетеси, яка не тільки мріяла про незалежну Україну, а й віддала за неї життя.

1-й учень. Правду говорили римляни, що поетом не можна стати, поетом народжуються. Як на пророків, сходить на них – коли вони з Божої ласки – Дух Святий, відкриваючи їм речі, не знані не лише звичайним смертним, а часом і їм самим. Такою поетесою з Божої ласки була Олена Теліга.

2-й учень. Творчість Олени Теліги належить до так званої “Празької школи” українських поетів, а точніше середовища журналу “Літературно-Науковий Вісник” та “Вісник” за редакцією Дмитра Донцова, який видавався у Львові з 1922 по 1939 рік і мав колосальний вплив на формування тогочасного літературного процесу. Активними його автора були Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Юрій Клен, Олекса Степанович, Олег Ольжич.

3-й учень. Творчий геній Олени Теліги зростав у сузір¢ї величних постатей, які сьогодні є визначними метрами поетичного слова, красою й гордістю української поезії. Однак творчість О.Теліги до певної міри є відособленою від загального ідейно-тематичного спектру, що його собою являє “Празька школа”. З¢ясувати зміст і сутність її художньої творчості можна лише за умови осмислення як еволюції літературного процесу загалом, так і суспільної атмосфери того часу.

1-й учень. Батько Олени Теліги – Іван Шовгенів – походив із звичайної селянської родини, що мешкала на околицях Слов¢янська на Лівобережній Україні. Із відзнакою закінчив середню школу. Після навчання у Петербурзькому інституті шляхів сполучення стає одним з найвизначніших спеціалістів у галузі гідротехніки. Невеликий на зріст, рухливий, він навіть у похилому віці, сивим дідусем із хворим серцем і астмою, вражав усіх, хто зустрічався з ним, енергійністю, силою духу і любов¢ю до життя.

2-й учень. Мати корінням своїм білоруського походження. Дівоче прізвище її Квочковська, родом з Поділля, зі старої священицької родини. Чуйна і добра жінка.

Їхня донька Олена Шовгенева народилася 21 липня 1907 року, хоча у шкільному свідоцтві вказана інша дата – 8 вересня 1906 року. Місце народження, як це не парадоксально, невідоме : або Петербург, або Єсентуки, або Еллінське. Під час еміграції документи загубилися. Сама вона місцем свого народження вважала Петербург. В родині Шовгеневих панувала російська мова, хоч батьки ніколи не цуралися свого українського походження.

3-й учень. Перші роки життя – сонячні і безжурні. Улюблениця батька, матеріально забезпечена, опікувана двома старшими братами і гувернанткою. Виїзди влітку на Кавказ, до Фінляндії, в Україну.

Росла у висококультурному оточенні, яке формувало її дух, вивчила російську, французьку, німецьку мови, мала багату лектуру, освіту ставила на перше місце, і водночас у родині шанувалася простота. Дівчина була дуже здібною, жвавою й амбітною дитиною. У п¢ятирічному віці на якомусь дитячому ранку втекла від мами, аби прочитати зі сцени віршик. А невдовзі почала писати сама.

Читець:

Ой не знаю, що то за причина –

Переходжу обережно вулицю,

І весь час до мене радість тулиться,

Як безжурний вітроган хлопчина.

До міського руху ми не звикли,

А хлопчина рветься, як метелиця,

Ніби поле перед нами стелиться,

Ніби зникли авта й мотоцикли,

І сама я на ногах не встаю,

Пролітаю між людьми похмурими,

Козачка вдаряю попід мурами,

Бо хлопчина не дає спокою.

4-й учень. У 1917 році сім¢я приїжджає до Києва, де батько займає посаду професора Київської політехніки. Тут застає їх революція. Іван Шовгенів стає міністром УНР, брат іде до Української Армії. Надії... прапори... мітинги... Але замість сподіваної волі прийшли полки Муравйова, які на кінчиках своїх скривавлених багнетів принесли нову владу, що зруйнувала не тільки мрії, а й людські душі.

5-й учень. Саме неприйняття нової, кривавої дійсності, а також реальна загроза розправи за переконання зумовили велику хвилю еміграції української інтелігенції. За кордоном опинилися батько та старший брат Теліги. Мати з двома підлітками залишилися в Києві. Голод, злидні, переслідування, трудова школа, виїзди за місто по картоплю, обмін речей на хліб ... Але дівчина жила і мріяла про світ романтичний, чистий, красивий. Душа її розвивалася за власними законами.

Читець: І чула я: мої дитячі дні

Тікають швидко, як малі ягнята.

Злітають вділ, ховаються на дні,

А я не хочу бігти, й доганяти !

Немов рослина в сонячнім вікні,

Яка неждано вигнулась стрільчасто,

Я відчувала стрункість власних ніг

І гнучкість рук, що хочуть взяти щастя.

Незнана радість і незнаний сум,

Не розплеснувшись,- колихнули повінь.

Не буря ще – її далекий шум,

Ще не любов – передчуття любові “П’ятнадцята осінь”

(Звучить мелодія П.Чайковського “Осіння пісня”)

6-й учень. У 1923 року мати вирішила перебратися з дітьми до батька. Поїздом доїхали до Вінниці, до Кам’янця-Подільського. Ця подорож стала першим переломним моментом у житті майбутньої поетеси. Виховувалась Олена в російському оточенні, а в дорозі, серед українських полів, під весняним сонцем дало себе знати оте глибоке підсвідоме “я” . Отож у польський Тарнов, де містився тоді центр еміграційної України й де жив батько, вона приїхала вже українкою.

Олена. Батьку, чому ти залишив нас у Києві, а сам з братом виїхав за кордон ?

Батько. Розумієш, доню, я не міг миритися з тим, що зробила радянська влада з Україною. Співпрацювати з такою кривавою владою мені не дозволила совість і обов’язок перед Батьківщиною.

Олена. Україна ... Чому ти, батьку, нічого не казав мені про неї, хоч сам пішов її будувати й мого брата взяв із собою ?

Батько. Тут Україну кожен носить у серці таку, яку собі викохав, яку собі виборов у важких змаганнях зі світом і собою. І ти її знайдеш сама, бо вона буде справді твоя.

7-й учень. Другим поворотним моментом у долі Теліги став конфлікт з російськими монархістами на великому балу. Обурена глузуванням з української мови, Олена кинула їм різке й беззастережне : “Ви хами ! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас більше не хочу знати.”

Родина Шевгеневих перебирається до Чехословаччини у Подєбради, де батько стає ректором Української Академії, а Олена за рік складає іспит за середню школу. 1925 року вступає на історико-філологічний відділ Українського Педагогічного Інституту у Празі, саме тут іде напружений пошук своєї України.

8-й учень. Олена знайомиться з Михайлом Телігою, кубанським козаком із станиці Охтирської, батько якого був отаманом, а брати розстріляні москалями. Перед денікінською мобілізацією Михайло втік до Української Армії в Київ. Бої, старшинська школа, охорона Петлюри і 1921 року – еміграція. Співак, бандурист, певний своєї національної гідності юнак із спокійним і твердим поглядом, він полонив романтичне серце Олени. Невдовзі вони побралися.

Читець:

Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом.

Не студить вітер уст – зігрівся коло них.

І радісно моїм тонким рухливим пальцям

Торкатись інших рук і квітів весняних,

Любов – лише тобі. А це її уламки,

Це через край вино! В повітря квіт дерев!

Це щастя, що росте в тісних обіймах рамки

Закритої душі і рамку цю дере!

Щоб зайвину свою розсипати перлисто:

Комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх.

Ось так приходить мент, коли тяжке намисто

Перлинами летить до випадкових ніг.

Сьогодні кожен крок хотів би бути вальсом… (Вальс)

4-й учень. Через Михайла знайомиться із В.Кириленком, Л.Мосендзом, Ю.Дараганом, М.Сціборським. Це було те середовище, в якому кувався новий світогляд молодих українців, багато в чому не схожий на своїх батьків. Якщо основним змістом життя і творчості батьків була туга за Батьківщиною, то ідеалом дітей стала боротьба. Олена знайомиться з Олегом Ольжичем у 1939 році, що стало третім поворотним пунктом у житті Теліги. Починається активна співпраця в культурній референтурі, ОУН (Організація Українських Націоналістів)

5-й учень. Олена стає провідником мистецького товариства “Зарево”, лектором на вишколах організаційного активу організації, укладає антологію української патріотичної лірики “Буде буря”. Пише поезії та публіцистичні статті. Поетична спадщина Олени Теліги нараховує близько 40 віршів, приблизно 15 публіцистичних статей на дуже актуальні національні проблеми та одне незакінчене оповідання.

6-й учень. Неповторність і самобутність Олени Теліги в тому, що вона в своїй поезії заглиблюється в душу людини. Гама її світопочувань розмаїта – від лірики інтимної до мотивів громадянського звучання. Кипучість натури спонукала О.Телігу вдаватися до почувань сильних, характерів безкомпромісних. Поезія Теліги – це поезія боротьби. Навіть у політичних поезіях весь навколишній світ переломлюється крізь почуття авторки і вона сама відкривається цьому світові.

7-й учень. В Олени Теліги органічно поєднується культ героїчного і сильний вольовий характер. Мотиви чину і боротьба прориваються навіть крізь звучання її інтимної лірики. Шедевром інтимного жанру справедливо вважають вірш “Вечірня пісня”. Олена Теліга дуже рідко вживала в своїх поезіях слова “батьківщина” та “Україна”, але уся її творчість пройнята глибокою лобов’ю до України.

8-й учень. 1941 року разом з похідними групами ОУН Олена Теліга повертається у Київ, де жваво розгорнулась робота. Почали діяти школи, кабінети й лабораторії університету, Академії Наук, з’явилася газета “Українське слово”. Олена Теліга очолила спілку письменників, редагувала літературний тижневик “Літаври” на окупованій фашистами Україні.

7-й учень: Цього німці стерпіти не могли і невдовзі заарештували редакцію “Українського слова”. Після масових арештів 7 лютого 1942 року Олені пропонували не з’являтися у помешканні Спілки письменників, але вона відповіла: ”На мене чекають люди. Я не можу втікати, бо хтось міг би сказати: в небезпеці нас лишила, а перед небезпекою говорила про патріотизм і жертовність.” За годину за нею пішов чоловік, хоча членом Спілки письменників не був.

Пішли обоє, щоб не повернутися.

Олена: Як ми можемо жити, сміятись і дихать ?

Як могли ми чекати – не битись, а спать

В ніч, коли у в’язниці спокійно і тихо

Ви збиралися вмерти – у шість двадцять п’ять.

І коли приволікся заплаканий ранок,

Вас покликала смерть у похмурій імлі –

А тепер наші душі і топчуть, і ранять

Ваші кроки останні по зимній землі

А тепер в кожнім серці пожежу пригаслу

Розпалили ви знову – спаливши життя.

І, мов гімн урочистий, мов визвольне гасло,

Є для нас двох імен нерозривне злиття.

Над могилою вашою тиша і спокій,

Та по рідному краю – зловіщі вогні.

І піти по слідах ваших скошених кроків

Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг “Засудженим”

8-й учень. Поетесу та інших націоналістів було розстріляно у двадцятих числах лютого у Бабиному Яру, розповідають, що у камері, де перебувала О.Теліга перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою - “Тут сиділа й звідси йде на розстріл Олена Теліга “. Зверху було викарбувано націоналістичний стилізований під меч Тризуб.

Кажуть, що один із катів після смерті О.Теліги казав, що не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка.

Читець. Ходивши біля Бабиного Яру,

Де плаче вітер сивий, як пророк,

Я на червоний наступив листок,

Що з клена впав на плити тротуару.

І бризнула, як полум’я пожару,

Із нього кров, і послизнувся крок,

Озвався кулемет і в темний змрок,

Неначе в яму, впав я від удару.

Там я помер від кулі й там воскрес,

Але навік, як блискавка шалена,

В душі моїй зостався крик небес.

Вступила в мене сила незнищенна

А наді мною листя, як знамена,

Палало в глибині небесних плес. (Д. Павличко)

1-й учень. Олена Теліга пішла у вічність, щоб повернутися вже у незалежній Україні, яку так любила, за яку віддала своє юне і прекрасне життя.

2-й учень. Пам’ять про цю жінку житиме в серцях людей, яким не байдужа доля України. В Києві засновано видавництво імені Олегі Теліги, де видаються не тільки її твори, а й інших письменників та поетів-борців за національну ідею.

3-й учень. Об вогонь її серця запалюватимуться тисячі сердець нового покоління. ”По слідах її скошених кроків” будуть іти тисячі ніг. Цей шлях неминучий для нації з великим майбутнім

Д Павличко

Publish at Calameo

Літературно-мистецька година

«Червоне – то любов, а чорне то журба»

Слайд.1.

Присвячена з нагоди 85-річчю від дня народження Дмитра Васильовича Павличка.

Класика новітньої української літератури, визнаного в світі майстра поетичного перекладу, політика, дипломата, культуролога.

Слайд 2.

Бібліотекар: Світова література знає немало інтимної поезії найчистішої проби. Пригадаймо сонети Петрарки, лірику Пушкіна, неповторне «Зів’яле листя» І.Франка, поезію Сосюри.

До цієї плеяди оспівувачів кохання відносимо і Дмитра Павличка, якому вдалося сказати оригінальне слово про животворні емоції.

Слайд 3.

Його поезія – це глибокі роздуми про загальнолюдські істини: Любов і ненависть, добро і зло, правду і кривду, вічність і мить.

«Поезію творить любов, а не злоба – так написав у «Слові про себе» поет. Любов стояла і стоїть біля витоків життя, робить добро, стверджує у людині людське, вивищує нас перед злом. Саме тому вірші Д.Павличка не старіють, невтомно випромінюють любов і щедрість душі.

Слайд 4.

УченицяЛюбов це золота сторінка в житті кожної людини. Стільки ніжних і ласкавих слів придумали люди, щоб висловити свою палку любов до матері, нареченої, до рідного краю.

Читець У дитячому серці жила Україна –

Материнські веселі і журні пісні,

Та за мову мужицьку не раз на коліна

Довелося у школі ставати мені.

Не покривлену душу хотіли зламати,

Та ламалися тільки болючі киї,

Наді мною ночами відплакала мати,

Я ж не зрікся ні мови, ні пісні її.

І померла з гризоти вона молодою,

Залишився назавжди без матері я,

Та не був ні хвилини в житті сиротою

Бо вела мене далі Вкраїна моя!

Учениця. Любов для Дмитра Павличка – це любов до матері, рідної Батьківщини, коханої дружини. Ці поняття – невід’ємні, бо вони є частиною його життя, бо вони – його натхнення. Любов поета до рідної землі – безмежна. Безліч віршів він присвятив Батьківщині. У багатьох поезіях звучить думка про те, що для кожної людини наймиліша та земля, на якій вона народилася, виросла: «Земля там найкраща, де вродилась людина». Сам автор говорить, що лише на рідній землі він залишається творцем, бо там панує рідна мова, без якої поет не уявляє іншого життя:

Моя ти пісня , сила і відвага,

Моє вселюдське й мамине ім’я.

Тобою палахтить душа моя,

Втішається тобою серця спрага.

Бібліотекар. Звідки ж ці невичерпні почуття, ця зворушлива щирість? У народі кажуть, що ніколи не збагнеш тайни художнього слова, поки не побуваєш на Батьківщині письменника.

Слайд 5 /на фоні музики/

Давайте полинемо в далеке мальовниче село Стопчатів, що на Підкарпатті. Це чарівний край з буйними лісами й поетичними полонинами, бурхливими річками й таємничими смереками.

Протягом усього творчого життя поет, як до життєдайного джерела, звертається до своєї рідної землі, до своєї родини, «що учили, як могли». Дуже зворушливо звучить вірш «Смерека», сповнений любові до Батьківщини і до матері.

Читець

Чути мене здалека –

За гранами доріг

Тихо шумить смерека у Карпатах моїх

Стала вона, як мати,

Над подвір’ям старим,

Там, де пахощі м’яти

Куряться, наче дим.

Кличе мене додому,

До свого джерела –

Змити печаль і втому,

Як пилюгу з чола.

Скоро приїду, скоро,

Не забарюся я.

Жди мене, чорногоро,

Жди, матусе моя.

Змию, Як пил зі Скроні,

Сивину молоду,

І на твої долоні

Голову покладу

Слайд 6 / карт. закоханих/

Учениця. Любов вічна, і перше кохання буває у кожного, образ юного кохання, яке тільки-но зароджується, поет порівнює з білими росами. Але життєві труднощі в образі сонця стають на перешкоді закоханих. Якщо вони подолають їх, то це справжні почуття, а не роса ранкова. Та віриться, що кохання пройде усі випробування, бо воно правдиве й світле.

Інтимна лірика поета розкривається в його збірках «Пахощі хвої», «Таємниця твого обличчя»

Читець

Дзвенить у зорях небо чисте,

Палає синім льодом шлях.

Неначе дерево безлисте,

Стоїть моя душа в полях.

Як надійшла щаслива доля,

Збудила весняну снагу,

Моя душа, немов тополя,

Зазеленіла на снігу.

Як надійшла любов справдешня,

Хлюпнула пригорщу тепла,

Моя душа, немов черешня,

Понад снігами зацвіла.

Як надійшла і засіяла

Та дружба, що живе в літах,

Моя душа над снігом стала,

Неначе яблуня в плодах.

Читець.

Чого ти мною так гордуєш,

Чого ти слів моїх не чуєш,

Коли тобі вклоняюсь я?

Якщо ти іншого кохаєш,

На мене й заміру не маєш –

Скажи мені, любов моя!

З грудей я вирву серце нині,

Йому дам крила голубині,

Хай полетить удалину

З моїм не виказаним болем

Над сивим, безконечним полем,

В мою карпатську сторону.

Хай полетить за сині кряжі

І матері про все розкаже…

Вона для нього поміж трав

Знайде лиш їй відомі ліки,

Щоб я забув тебе навіки

І снами долю не карав…

Слайд Моя ти пісня сила…

Слайд /комп. Білаш і Павличко/

Слайд /картинка з фільму «Роман і Франческо»/

Бібліотекар. Дмитро Павличко як поет-пісняр став відомим наприкінці 60-х років. Пісня «Романа» - найперша поезія, що стала піснею. Та з щасливої руки кінорежисера В.Денисенка відбулася творча зустріч поета й тоді ще мало знаного композитора Олександра Білаша під час роботи над ліричним кінофільм ом «Роман і Франческа» про романтичну історію радянського моряка та італійської дівчини. З цієї роботи й почалася їхня творча співпраця, що тривала 30 років. Ця дружба породила прекрасні зразки пісенної лірики, що полюбилися не тільки на Україні, а й далеко за її межами.

«Романова пісня» - це образ юного кохання, яке тільки-но зароджується, адже вони «впали на покоси.. засвітили все навколо»

Може, навіть це ще не кохання, а симпатія, яка переростає у світле ніжне почуття.

Читець

Впали роси на покоси,

Засвітилися навколо.

Там дівча ходило босе,

Білу ніжку прокололо.

Згинуть роси, як над світом

Сонечко зійде багряне.

Крапля крові самоцвітом

У його промінні стане.

Білі роси – то кохання,

Що живе лиш до світання.

Кров, що в сонці не поблідла. –

То любов правдива й світла.

Учениця. Олександр Білаш написав музику до 40 поезій Дмитра Павличка. Ось лише кілька пісень, які облетіли весь світ: «Лелеченьки». «Два кольори». «Дзвенить у зорях небо чисте», «Явір і Яворина», «Осіннє листя», «За літами»…

Бібліотекар. Отже цей композитор дав мелодійні крила поезії. Саме музика допомагає нам глибше зрозуміти і красу образів і красу нашого буття.

/послухайте пісню «Явір і Яворина» у виконані

Слайд «Явір і Яворина»

Слайд /закохані/

Читці За літами Дівч.

Розплелись, розсипались, розпались,

Наче коси, вересневі дні.

Ми з тобою ще не накупались,

А вже грає осінь у вікні.

Хлопчик.

Віднесла вода ласкаві зорі,

Що все літо кликали в ріку,

З птицями на білій крутогорі

Горобину пробуєм гірку.

Дівчинка.

Може б, нам полинути у вирій –

За літами молодості вслід.

Чом же крила в позолоті щирій

Важко піднімати на політ?

Хлопчик.

Я тобі зимові дні сріблясті

Заплету в сивіючу косу;

Тільки зорі, викупані в щасті,

З моря я назад не принесу.

Слайд /фон вишиванки чорного і красного кольору/

Бібліотекар. Поезія «Два кольори» - твір з джерел народних. Багато років спливло відтоді, коли мати вишила червоними та чорними нитками сорочку для сина. Куди його заведуть невідомі шляхи, з якими людьми зіткне його доля, знає лише Бог. Але отой зв’язок між минулим та майбутнім, оту сорочку пронесе він, як заповіт, як материнську пісню любові й зажури крізь усе життя, зберігаючи назавжди пам’ять про берег дитинства. Вічна тема Д.Павличка спонукає читача до роздумів, підносить у помислах і ділах, робить його благороднішим. І тоді наче виростають крила. І ти, мов птах, летиш до сонця , бо любов осяває душу людини, хоча її не можна побачити й почути, так само, як Бога, її дано лише відчувати. Тому це почуття неземне святе.

Слайд Пісня «Два кольори» у виконані учениці

Слайд /картинка закоханих/

Читець

У лісі яличку зрубали…

За нею заплакав дубок,

Не роси, а сльози упали

На чисту траву із гілок.

Гарячі, пожовклі від болю.

Стелились листки восени,

Ялички пеньок із любов’ю

Від снігу вкривали вони

Та нові листочки щороку

Дубок навесні розпускав,

А вітер берізку високу

Йому на плече нахиляв.

І пестив він коси другої…

Але, як з далеких дібров

Доносились пахощі хвоЇ,

Він марив про першу любов.

Бібліотекар. Дмитро Павличко виспівав свою «вічну» тему кохання ніби одним подихом, вклавши в неї світлу радість, тиху печаль і тугу осяяного й збентеженого великим коханням серця ліричного героя. «Поезія – це мова молодих», - сказав Д.Павличко, і такий погляд на поезію як на молодий поклик людської душі він підтверджує своєю творчістю.

Вчитель. Життя не стоїть на місці. Час тече, все змінюється, і дуже добре, коли поряд хтось є, на кого можна покластися, з ким легше долати труднощі. Саме до цього закликає нас Д.Павличко – берегти кохання, бо воно, хоча й неосяжне, але дуже беззахисне. Колючий терен, що зустрічається на шляху може його подряпати, а може й розбити. Від двох сердець залежить щастя, бо нерозділене воно не може жити, не має права на існування. Перечитуючи рядки Д.Павличка, знов і знов розумієш, що щастя неможливе без кохання. Світанок і пахощі бузку, блакить неба і гомін дітвори сплітаються у дві нитки: червону і чорну, і плести їх удвох – оце найбільше щастя у цьому світі.

Читець.

Бібліотекар. То чи вдалося Д.Павличкові збагнути таємницю обличчя любові? Так, його прекрасні витончені риси проступають в окремих творах поета, та все ж те дивовижне обличчя закрите ніжним серпанком вуалі…

Бо ніколи не може бути до кінця осягнутою таємниця кохання. У любові душа знаходить повноту і радість життя, злітає до світлих висот духовності. І хай у нашому житті неминуче сплелися любов і ненависть, як червоне і чорне на вишитому полотні долі, вічний поклик кохання завжди житиме в людському серці, даруючи йому світло і надію.

Провідний бібліотекар НВК "Гімназія" С.І.Стрельчук

Antonich

Publish at Calameo

«ДІТВАК ІЗ СОНЦЕМ У КИШЕНІ»

(Позакласний захід до річниці з дня народження Б.-І.Антонича)

Слайд – Антонич

Танок під пісню «Росте Антонич і росте трава» у виконанні Соломії Щур

Бібліотекар: Доброго дня, шановні глядачі. До вашої уваги - невеличка літературна вітальня, присвячена 105-й річниці з дня народження Богдана – Ігоря Антонича. На жаль, це ім’я не має тієї відомості, на яку заслуговує. Адже Антонич був письменником „всеєвропейського масштабу". Його називають "наймолодшим поетом України", попри те, що з дня його народження пройшло більше ста років. Він прожив коротке життя, помер у 28, написав всього шість поетичних книжок, але в них устиг утвердитися як поет та зумів сповна реалізуватися.

У нашій бібліотеці є лише кілька видань творів Антонича, але натомість я хочу запропонувати вам вебліографічний список «Сонячний поет Богдан – Ігор Антонич». Наведені в ньому посилання допоможуть Вам дізнатися більше про одного з найкращих українських поетів-імажиністів, романтика, містика, людину надзвичайно обдаровану – Богдана – Ігоря Антонича. Це саме ставить на меті й наша вітальня.

Слайд - Природа

Ведучий 1. Рідний край! Дорога серцю земля батьків і прадідів наших. Оспівані в піснях народних безмежні степи, зелені ліси й долини, високі блакитні небеса! Хіба є що на світі краще за це миле серцю довкілля, хіба є що на світі дорожче за Вітчизну?

СЛАЙД - Хата

Ведучий 2: Рідний дім, дорога батьківська хата, гостинна, ласкава оселя. Які близькі й знайомі нам ці слова! Вони входять в нашу свідомість разом з материнською колисковою піснею. Тут ти народився, вперше побачив світ, уперше ступив крок. А потім ти вийшов за поріг! Перед тобою відкрився чарівний світ. Коло вікна ростуть, цвітуть вогнисто мальви, соняшник, вишня.

СЛАЙД - Природа

Ведучий 1. А над хатою синіє високе, безкрає, бездонне небо... Простяглася розгонисто вулиця в шумливих яворах і тополях. Вже веде до школи...

Ведучий 2. Ширшає, розсувається загадковий мінливий світ. І ти починаєш розуміти, що то — твоя Батьківщина, що звідти, від батьківського порога, від материної пісні, вона бере свій початок.

Читець:

Тут сиве небо й сиві очі

у затурбованих людей.

Сльота дуднить і шиби мочить,

розмови стишені веде.

Під сивим небом розстелилась

земля вівса та ялівцю.

Скорбота мохом оповила

задуману країну цю.

Як символ злиднів, виростає

голодне зілля — лобода.

Відвічне небо і безкрає,

Відвічна лемківська нужда.

Ведучий 1: З далекої Лемківщини, з краю з прадавньою історією забили джерела самобутнього обдарування — Богдана-Ігоря Антонича.

СЛАЙД – Антонич

Ведучий 2. Невеликий на зріст, білявий, з коротко стриженим волоссям, з добродушною і вибачливою усмішкою, в окулярах, він швидше нагадував сільського вчителя, ніж поета, і глибоко інтелігентну людину.

Антонич - дитина: Народився я на Лемківщині в селі Новиця Горлицького повіту (тепер Польща) і був єдиною дитиною в сім'ї. Мій батько, сільський священик, якого звали тоді ще Василь Кіт, незадовго до мого народження змінив прізвище на більш поважне — Антонич.

Батько (виходить, обнімає сина за плечі). Мій син з дитинства був хворобливим хлопчиком, тому початкову освіту здобував удома з приватною вчителькою. Нянею його була проста сільська дівчина з поетичною уявою. Вона знала напам'ять багато віршів і часто їх розказувала нам, а малий Богдан слухав, слухав і запам'ятовував. А незабаром й сам починав говорити віршами, та коли няня кликала маму послухати, то Богданко соромився і замовкав.(виходить)

Антонич: Потім я навчався в Сяноцькій гімназії.

СЛАЙД – ГІМНАЗІЯ

Це був єдиний заклад на всю Лемківщину, де, крім польської, грецької та латинської мов, вивчали ще й українську, або «руську», як її тоді називали. Української мови було дві години на тиждень, тому про її досконале знання годі було й думати. Та вчитель Володимир Чайківський запрошував мене до себе додому, спілкувався з ними і дозволяв користуватися власною бібліотекою.

Вчитель: Майже все з моєї бібліотеки Антонич перечитав. Мені, своєму вчителеві, він довірив свої перші вірші. Хлопець гарно вчився. Учителі гімназії ставили його в приклад іншим. Одного разу на лекції у сьомому класі професор латини глузував з якогось учня: «Може, позвати маленького Антонича, щоб тобі підказав?». На уроках хлопець ніколи не піднімав руки. Він більше любив слухати і мовчати. Коли я запитував щось в учнів — підводилось море рук, але руки Антонича ніколи не було. І якщо ніхто не міг дати задовільної відповіді на поставлене запитання, то останнім запитував Богдана. Він піднімався і відповідав завжди правильно. (виходить)

Ведучий 1. Уже в гімназії майбутній поет виявляв всебічні інтереси: поезія, спорт, малярство, техніка, медицина, музика. У своїх спогадах тодішні гімназисти відзначають дві риси характеру Антонича — прискіпливу допитливість і замкнутість, задуманість.

Ведучий 2. Ніколи його не бачили веселим, здебільшого був сумний, «з нахилом до меланхолії». Юнак створив собі інший світ, у який нікого не впускав. Його постійним «другом» став старий, запорошений з віршами зшиток, з яким і ділився Богдан своїми потайними думами. На жаль, серед паперів поета цей зошиток не вдалося відшукати.

СЛАЙД – УНІВЕРСИТЕТ

Антонич. Після восьми років навчання в гімназії я вступив до Львівського університету на гуманітарний факультет. Лемківський діалект, який часто видавав мене, проблема з наголосами, вживання полонізмів зробили мене ще більше замкнутим. Особливо ніяково почувався в товаристві, часто мовчав, хоч і умів дуже цікаво оповідати. Я, котрий українську мову знав в основному з книжок, взявся за її студіювання. (сідає за стіл, читає, пише)

Ведучий 1. Архівні папери поета свідчать, що він багато працював зі словниками, виписував синонімічні ряди з творів українських письменників, розставляв наголоси у словах. Невдовзі копітка робота над словом дала плідні результати — знанням української мови він перевершив навіть друзів-галичан. У мовленні, як і в житті, був педагогом...

Ведучий 2 Ще в студентські роки, у 1931 році, Антонич видав першу поетичну збірку «Привітання життя», а поява другої — «Три перстені» (1934) (СЛАЙД – ТРИ ПЕРСТЕНІ) — збіглася із закінченням навчання в університеті. Відтоді Антонич зайнявся журналістською й літературною працею; певний час він редагує молодіжний журнал «Дажбог», живучи від одного гонорару до другого. Багато працює над собою, пройшовши за короткий час значну творчу еволюцію. Спочатку, йдучи в руслі творчості модерних поетів, кубофутуристів, він привносить у свою поезію чимало формалізму.

Ведучий 1. Антонич же другої половини 30-х років — це вже цілком сформований неповторний співець одвічного єднання людини і природи, їх глибинних зв'язків. Він пропонує нам читати велику книгу природи, бо саме в ній можна віднайти підказку загадки нашого буття.

СЛАЙД – ВЕСНА

Читець. Вірш «Весна»

СЛАЙД – КНИЖКИ

Ведучий 2. Одна за одною виходять його збірки («Книга Лева» (1936), «Зелена Євангелія», «Ротації», що побачили світ вже після смерті поета (1938)). Сім років праці, п'ять поетичних збірок висунули Антонича на місце, якому міг би позаздрити не один з довговічних поетів.

СЛАЙДИ – ПРИРОДА

Ведучий 1. У кожної людини буває такий день, коли вперше радієш сонцю, коли вперше деревами тішишся, збагнувши, що вони гарні, коли тихі радощі, збуджені в душі красою листка чи пелюстки, вперше переходять у здивування — в таке почуття, яке за браком точнішого слова назвати можна щастям. Такі дні, здається, більшість людей переживає в дитинстві. До таких днів ми повертаємося спогадами. І нема на світі зеленішої левади, як та, через яку біліла твоя перша стежка до школи, і деревини кращої немає, як та, в якій ти вперше впізнав живе єство, і сонця ласкавішого нема, як те, яке хотів би підняти, немов блискучий таріль, із голубого дна калабані. У сфері таких почуттів живе Антонич...

СЛАЙД – ЛЕМКІВСЬКЕ СЕЛО

Ведучий 2. Біографічне і героїчне «Я», що звикло бути центром уваги в ліричному жанрі, цілком розпливається тут у малюнках карпатської природи і лемківського села. І ніби від того, що це «Я» все-таки хоче дати нам знати себе, малюнки ці дають незвичайну пластичність і вражають, як щирий голос дитини, здивованої світом і не зіпсованої жодними чужими уявленнями про світ...

СЛАЙД – ШЛЯХ

Читець: (на фоні музики) вірш «На шляху»

Ведучий 1. Рано обірвалося життя поета. Операція на апендицит, запалення легенів, висока температура — і слабке серце не витримало.

СЛАЙД – МОГИЛА, ПАМ’ЯТНИК

Ведучий 2. Прожив Антонич лише двадцять вісім років, здобувши славу відомого поета ще за життя. Та доля розпорядилася так, що він надовго був викреслений з історії української поезії. Сьогодні Антонич належить до тих, хто повертається із забуття в безсмертя в книгах, скульптурах, фестивалях.

СЛАЙДИ – КНИГИ ПРО АНТОНИЧА, АФІШІ

Учитель: Наприкінці нашої вітальні хочемо запропонувати вам послухати пісню «Патріотичний гімн» на слова Б.І.Антонича. Зміст поезії дуже актуальний на сьогодення, коли пишеться нова сторінка історії й спрямовує не забувати свого коріння. Отож, «Патріотичний гімн» від поета – патріота…

«Патріотичний гімн»

Навпроти тьми, неволі, горя
За честь, за славу, за свободу
Ми - лицарі із Чорномор'я
Козацького нащадки роду!

Ми - друзі, вірні побратими,
Не роз'єднало нас життя.
Ми іскрами вогню святими
Напишемо свій глузд буття.

Над нами гордий прапор має,
Вперед сміливо йдем,
У серці правда лиш одна є,
Наснажена дзвінким мечем.

Честь власна й слава України
Нам мріється лицарський чин.
Не вміє пригинати спини
Козацький вільний юний син!

Корней Иванович Чуковский3

Publish at Calameo

Ведущий. Дорогие ребята, гости! Приглашаю вас в Литературную гостиную сл.1«В гостях у дедушки Корнея», посвящённую творчеству Корнея Ивановича Чуковского – сказочника, критика, переводчика, основоположника советской детской литературы

Сл.2Нам жалко дедушку Корнея:

В сравненье с нами он отстал,

Поскольку в детстве “ Бармалея ”

И “ Крокодила” не читал,

Не восхищался “Телефоном”

И в “Тараканище” не вник.

Как вырос он таким учёным,

Не зная самых главных книг?

Ведущий. Вот такое шутливое стихотворение посвятил Корнею Ивановичу Чуковскому поэт Валентин Берестов.

31марта 2012 г., если бы он был жив, ему исполнилось бы 130 лет.

сл.3 Корней Чуковский – это литературный псевдоним писателя. Настоящее имя – Николай Васильевич Корнейчуков.

Сл.4 Высокий рост, длинные руки с большими кистями, крупные черты лица, большой любопытный нос, щёточка усов, непослушная прядь волос, свисающая на лоб, смеющиеся светлые глаза и удивительно лёгкая походка. Такова внешность Корнея Ивановича Чуковского.

Сл.5 К.И.Чуковский жил в одном из красивейших уголков Подмосковья, в посёлке Переделкино, среди берёз и сосен, в небольшом доме. Его знали не только все дети посёлка, но и все маленькие жители всей нашей страны, и за её рубежами.

Каким он казался им великаном, этим его маленьким друзьям “ от двух до пяти”, настоящим добрым волшебником из сказки. Громадный, громкоголосый, щедрый на ласку, всегда имевший про запас для каждого – маленького и большого – шутку, присказку, доброе слово, громкий смех, на который нельзя не отозваться, от которого у малышей блестели глаза и розовели щёки.

Сл.6 Свою книгу «От 2 до5» (показываю книгу), он посвятил детям, где собрал свои наблюдения за детьми в течение всей своей жизни. Писателю было интересно узнать, что «у лысого голова босиком», что «гусеница жена гуся», что «муж стрекозы – стрекозел». Милая детская речь! Как она прекрасно звучит!

ВИДЕО «ОТ 2 ДО 5»

Ведущий. С ранних лет стихи К.И.Чуковского приносят всем нам радость. Не только вы, но и ваши родители, ваши дедушки и бабушки не представляют своего детства без “Айболита”, “Федорина горя”, “ Телефона”…сл.7 Стихи Корнея Ивановича воспитывают драгоценную

способность сопереживать, сострадать, сорадоваться . Без этой способности человек – не человек. Стихи Чуковского великолепно звучат, развивают нашу речь, обогащают нас новыми словами, формируют чувство юмора, делают нас сильнее и умнее.

Дети читают наизусть стихотворения “Поросёнок”, “Черепаха”, “Радость”, “Бутерброд”, “Ёжики смеются”.

Ведущий. Еще есть одно очень интересное и значимое стихотворение для Корнея Ивановича.

Сл.8 Однажды его младшая дочь Мура закопала под окном свою туфельку. Каждый вечер ее поливала, а утром бегала проверять, не выросло ли чудо-дерево, не висят ли на нем новые туфельки и башмачки.

Эта история навеяла Чуковского написать стихотворение «Чудо-дерево».

Давайте послушаем отрывок из этого стихотворения в исполнении самого автора.

Запись «Чудо-дерево»

Ведущий. Корней Иванович Чуковский отличался большим трудолюбием: “Всегда, – писал он, – где бы я ни был: в трамвае, в очереди за хлебом, в приёмной зубного врача, – я, чтобы не тратилось попусту время, сочинял сл.9загадки для детей. Это спасало меня от умственной праздности!”

Послушаем загадки.

Дети рассказывают загадки. Сл.10“Чудесный дом”,сл.11 «Чудесная пещера» сл.12“Чудесный паровоз”, сл.13 “Чудесные кони”, сл.14“Почему”, сл.15“Берегись!” сл.16“Зубастая загадка”

Ведущий. Детским поэтом и сказочником Чуковский стал случайно. А вышло это так.Заболел его маленький сынишка. Корней Иванович вёз его в ночном поезде. Мальчик капризничал, стонал, плакал. Чтобы хоть как-нибудь развлечь его, отец стал рассказывать ему сказку:сл.17 Жил да был крокодил, он по улицам ходил. Мальчик неожиданно затих и стал слушать. Наутро, проснувшись, он попросил, чтобы отец снова рассказал ему вчерашнюю сказку. Оказалось, что он запомнил её всю, слово в слово.

Это самая первая сказка, написанная Чуковским в 1916 году.

Ведущий. А вот второй случай. Вот как об этом вспоминает сам Корней Иванович: “Однажды, работая в своём кабинете, я услышал громкий плач. Это плакала моя младшая дочь. Она ревела в три ручья, бурно выражая своё нежелание мыться. Я вышел из кабинета, взял девочку на руки и совершенно неожиданно для себя тихо сказал:

сл.18

Надо, надо умываться

По утрам и вечерам.

А нечистым трубочистам

Стыд и срам!

Так родился на свет “Мойдодыр”.

отрывок сказки “Мойдодыр”.

Ведущий. Стихи Чуковского очень музыкальны. Сейчас мы с вами убедимся, просмотревши ролик «Мойдодыр возвращается» в современной обработке.

Видео «Мойдодыр возвращается» (4 мин.)

Ведущий. К.И.Чуковский вспоминал:

“А однажды вдохновение нахлынуло на меня на Кавказе, во время купания в море. Я заплыл довольно далеко, и вдруг под действием солнца, ветра и черноморской волны у меня сами собой сложились стихи: Сл.19

– О, если я утону,

Если пойду я ко дну…

Я сразу написал строчек 20. Ни начала, ни конца у сказки не было”.

Так появилась сказка «Айболит».

Инсценировка сказки “Айболит”.

Ведущий. Сказки К.И.Чуковского помогают всем детям ориентироваться в окружающем мире, заставляют чувствовать себя бесстрашным участником воображаемых битв за справедливость, за добро и свободу. Смехом, улыбкой светится каждая строчка стихов Корнея Ивановича. Среди всех его героев мы ощущаем присутствие самого автора:

сл.20 “У меня зазвонил телефон”

А теперь побудим с вами героями сказки «Телефон».

Инсценировка сказки “Телефон”.

Ведущий. К.И.Чуковский рассказывал: “ У меня часто бывали приливы радости и веселья. Идёшь по улице и бессмысленно радуешься всему, что ты видишь: трамваям, воробьям. Готов расцеловаться с каждым встречным. Один такой день К.И.Чуковский особенно запомнил – 29 августа 1923 г. Чувствуя себя человеком, который может творить чудеса, я не вбежал, а взлетел, как на крыльях, в нашу квартиру. Схватив какой-то запылённый бумажный клочок, с трудом отыскав карандаш, стал писать весёлую поэму о Мухиной свадьбе, причём чувствовал себя на этой свадьбе женихом. В этой сказке два праздника: именины и свадьба. Я всей душой отпраздновал оба.

Сл.21И мы с вами сейчас встретимся с героями сказки «Муха-Цокотуха» .

Учащиеся инсценируют сказку “Муха-Цокотуха”.

Ведущий. Ну, что посмотрели сказки, и теперь вы с легкостью отгадаете мои загадки.

Сл.22Игра «Доскажи словечко»

1. Но, как черная железная нога,

Побежала, поскакала… (Кочерга)

2. И сейчас же брюки, брюки

Так и прыгнули мне в руки.

А за ними пирожок:

«Ну – ка, съешь меня… (Дружок)

3. Я – Великий Умывальник,

Знаменитый Мойдодыр,

Умывальников начальник

И мочалок… (Командир)

4. Только вдруг из – за кусточка,

Из – за синего лесочка,

Из далеких из полей

Прилетает… (Воробей)

5. Пошла муха на базар

И купила… (Самовар)

6. У меня зазвонил телефон.

Кто говорит?.. (Слон)

7. А потом позвонили мартышки:

Пришлите, пожалуйста… (Книжки)

8. А с ним и зайчиха – мать

Тоже пошла танцевать.

И смеется она и кричит:

«Ну, спасибо тебе…» (Айболит)

Сл.23 Игра «Найди связь»

– На чём ехали зайчики в сказке “Тараканище”? (На трамвае)

– Почему болели животы у цапель, которые просили прислать им капли, в стихотворении “Телефон”? (Они объелись лягушками)

– Чем потчевал доктор Айболит больных зверят в Африке? (Гоголем-моголем)

– Продолжите фразу из сказки “Мойдодыр”. “ Да здравствует мыло душистое и…”

– Кто напал на муху-цокотуху? (Паук)

Ведущий. Героем многих сказок К.И.Чуковского является КРОКОДИЛ сл.24 Сейчас вам предстоит отгадать эти сказки.

Сл.251.Жил да был Крокодил

Он по улицам ходил…

А за ним – то народ

И поёт и орёт:

“Вот урод так урод!

Что за нос, что за рот!

И откуда такое чудовище?” (“Крокодил”)

Сл.26 2.Бедный крокодил

Жабу проглотил. (“Тараканище”)

Сл.27 3.…И со слезами просил:

– Мой милый, хороший,

Пришли мне калоши,

И мне, и жене, и Тотоше. (“Телефон”)

Сл.28 4.Вдруг навстречу мой хороший,

Мой любимый крокодил

Он с Тотошей и Кокошей

По аллее проходил… (“Мойдодыр”)

Сл.29 5.А в Большой Реке

Крокодил Лежит

И в зубах его

Не огонь горит –

Солнце красное… (“Краденое солнце”)

Сл.30 6.Повернулся,

Улыбнулся,

Засмеялся Крокодил

И злодея Бармалея

Словно муху

Проглотил. (“Бармалей”)

Сл.31 7.Долго, долго крокодил

Море синее тушил

Пирогами, и блинами,

И сушёными грибами. (“Путаница”)

Ведущий.сл.32 Пожалуй, нет ни одной сказки Чуковского по которой нет мультфильма. Я предлагаю посмотреть мультфильм «Путаница».

Мультфильм «Путаница»

Ведущий. Ещё много раз мы будем встречаться с произведениями К.И.Чуковского. Мы познакомимся с его воспоминаниями о писателе Б.Житкове, с которым он учился в одном классе, познакомимся с сл.33 Чуковским- переводчиком. Он перевёл с английского “Приключения барона Мюнхаузена”, “Приключения Тома Сойера”, Приключения Гекльберри Финна”, “Приключения маленького оборвыша”, “Принц и нищий”, “Рикки-тики-тави” и другие. (Показ книг).

Однажды Чуковский К.И. записал единственное лирическое признание:

Сл.34 Никогда я не знал, что так радостно быть стариком,

Что ни день – мои мысли добрей и светлей.

Возле милого Пушкина, здесь, на осеннем Тверском,

Я с прощальною жадностью долго смотрю на детей.

И, усталого, старого, тешит меня

Бесконечная их беготня и возня.

Да к чему бы и жить нам на этой планете,

В круговороте кровавых столетий,

Когда б не они, не вот эти

Глазастые, звонкие дети…

Ведущий. Таким остаётся в памяти поколений дедушка К.И.Чуковский.сл.35 Ираклий Андроников писал, что “талант у Чуковского неиссякаемый, умный, блистательный, весёлый, праздничный. С таким писателем не расставайтесь всю жизнь”.

Сл.36 Хорошие книжки писал дед Корней –

Воспитывал взрослых он и детей,

Будут и внуки наши, и дети

Сказки читать веселые эти.

Сл.37 Слава, слава

Тем ребятам,

Кто Чуковского читал!